“Нарешті побачили сонце”: як переселенець Голобородько влаштував життя на Волині

Коли ми розвантажували біля хати Голобородьків у селі Олександрія Камінь-Каширського району вантажного буса, прибіг Даня з двома хлопчиками-однолітками. Притиснув до грудей велику коробку цукерок і не знав, що з нею робити…

Читайте також: Порошенко підписав закон про соцжитло для переселенців

Колись цей дев’ятирічний хлопчик (дай, Боже!) виросте і стане українцем Данилом Анатолієвичем Голобородьком. І не раз згадуватиме той лютневий 2019 р. день, і того червоного буса, і ту велику коробку цукерок від добрих людей з Луцька.

…Спочатку у нього була мама. Потім залишився тільки батько, а в батька залишився тільки він. І весь світ був проти них. Бо спочатку з цього світу їм посипалися на голови путінські “гради”, міни і снаряди страшних калібрів, потім батькові принесли свідоцтво про смерть його матері (він не покаже його синові і нічого не скаже, бо й йому нічого толком не сказали…). Потім довелося залишити власну хату з усіма зручностями, шість “соток” доглянутої землі, усе майно і податися з Дебальцевого (тепер це слово звучить для них як прокляття) аж на Волинь, куди вийшла давно колись заміж рідна сестра батька. А в неї своя сім’я, свої проблеми…

І знайшли для 9-річного Дані і його 66-річного батька цю стару дерев’яну хатину в Олександрії. Не єгипетській, а волинській… Коли я переступив поріг цієї хати, то мені, як ясний день, відкрилося: кінець світу вже почався, а християнство вже мертве. І защеміло в душі оте Шевченкове:

“А жаль мені, і жаль великий

На просвіщенних християн.

І звір того не зробить дикий,

Що ви, б’ючи поклони,

З братами дієте…”.

Хто, яка влада, яка церква і з якими Кирилами чи томосами запхнула цих переселенців – 9-річного і 66-річного – у цей напівзогнилий дерев’яний хлів із маленькими віконцями, з двох боків оббитими поліетиленовою плівкою, щоб хоч якось уберегти тепло?! Це ж ті падлітики, банкірила й депутякали змусили народ вийти на майдани, потім прийшли на крові до влади і гріють пуза на Мальдівах і Канарах, коли тисячі гинуть в холодних окопах, а сотні тисяч голодують і поневіряються по таких убогих оселях, отримуючи якісь переселенські копійки.

– То ти не місцевий, Толя? – перепитую у старшого з Голобородьків.

– Та хіба я жив би з сином у такій хаті, якби був місцевий?! З Дніпропетровська родом…

Данилко часто переглядає фотографії, на яких їхній добротний будинок у Дебальцевому, город, садок… А батько дивиться на це і ховає від сина скупу чоловічу сльозу…

Анатолій Костянтиновичне п’є і не курить: треба вижити, поставити сина на ноги. Вони – і батько, і син – ще вірять у себе, вірять у цей світ. Бо він не без добрих людей. “Аж з Луцька пригнали буса?”. “А від кого ж це?” Кажу: Волинська обласна бібліотека для дітей організувала благодійну акцію, зголосилося багато лучан. Привезли вам і холодильника, і телевізора, і меблі, взуття, одяг, харчі…

Дякує. Гроші брати відмовляється.

– То ж, – кажу, – люди зібрали, візьми для малого.

Знову дякує…Вже нічого йому не кажу про те, що на тому ж пр-ті Волі у м. Луцьку, де знаходиться обласна бібліотека для дітей, розмістилися штаби не бідних кандидатів у президенти. Я туди також заходив, розповідав про Голобородьків із Дебальцевого, які тепер в Олександрії. Натякнув, що якось годилося б допомогти.

“Подумаємо”. “Порадимося з Києвом”. І досі радяться, нерадиві… Клеять біг-морди, на яких клянуться ощасливити усіх. І розсовують безплатно на кожному перехресті глянцеву агітаційну макулатуру, на яку викидають мільйони, а копійчину для сиротини не знайшли…

Гроші каструють. Не яйця – душі! Так і ходять кастратами. Не живуть, а тілько ходять. Мертві душі…

Данилко з батьком не виглядають пригніченими, не впадають у відчай. Вони оптимісти: ще вірять у себе і в добрих людей. Блажен, хто вірує. Йому на світі тепло. Навіть у чужій холодній хаті…

Ось телефонує Анатолій Костянтинович:

– Омелянович! У нас все добре. Приїхали після вас якісь добрі люди і поставили нам у хаті пластикові вікна. Вже бачимо сонце! Дякуємо…

За матеріалами “Волинської газети”.