“Держава має відповідати за життя та здоров`я людей”, – батько відомої волинської династії лікарів

26.09.2020, 13:00
85118

Юрій Миколайович Валецький – непересічна особистість, він професор, доктор медичних наук, який лікує хворих на туберкульоз у Волинському обласному протитуберкульозному диспансері більше тридцяти років, а також займається науковою та викладацькою роботою у вищих навчальних закладах України.

Сам Юрій Миколайович народився у сім’ї лікарів, які займалися лікуванням туберкульозу і саме тому він вирішив продовжити сімейний шлях. Цікаво і те, що його дружина та двоє синів також працюють лікарями. Юрій Миколайович жартує, що якщо зібрати всю його родину, то можна відкривати свою приватну багатопрофільну клініку.

Ми ж поспілкувалися з Юрієм Миколайовичем та його сином Юрієм Валецьким, який працює офтальмологом. Вони розповіли про те, чому вирішили стати лікарями та чи змушували їх до цього батьки, про подяку лікарям від пацієнтів, оцінили престижність професії, поділилися своєю думкою щодо медичної реформи та стану медицини з висоти різних поколінь, а також не оминули тему коронавірусу.

– Юрію Миколайовичу, ви самі походите з династії лікарів, адже ваші батьки були людьми в білих халатах. Напевно, запитувати, чому ви стали лікарем, недоцільно. Але хочу поцікавитися: це була ваша ініціатива, чи все ж на ваш вибір вплинули батьки?

– Дійсно, я народився в сім’ї лікарів, які займалися лікуванням туберкульозу. Я виховувався в цій атмосфері з перших днів життя. Переважно я чув розмови про хвороби, про лікування, медикаменти, гострі стани, мене цікавила навіть латинь. Батьки завжди між собою радилися, як правильно поставити діагноз, як краще лікувати, розповідали про різні випадки. Ми жили практично на території лікарні, тому це відбувалося цілодобово. В професії лікаря немає робочого часу вісім чи дев’ять годин, адже це свого роду стиль або спосіб життя. Навіть якщо ти не в лікарні, то по дорозі на роботу думаєш, як краще встановити діагноз та призначити правильне лікування, інколи ти думаєш про це вночі. Коли ти це бачиш з перших днів свого життя, то це програмує.

Пізніше батьки переїхали з села Замлиння, що у Любомльському районі до Луцька, де я пішов у третій клас та закінчив 17-ту школу. Вдома – завжди медична література, медичні теми. Тому з самого дитинства я був готовий до цього, хотів стати лікарем і став ним.

– Юрію, питання до вас: батько змушував стати лікарем?

– Чесно кажучи, не змушував, адже я так само виріс у лікарській атмосфері. На підсвідомому рівні з дитинства знав, що буду лікарем. Нині я працюю офтальмологом у відділені мікрохірургії ока обласної лікарні. Мені дуже подобається ця професія, я отримую велике задоволення. Це дуже тонка хірургія, це супер.

– Зараз молодь прагне поїхати навчатися до Києва і залишитися у столиці. Свого часу ви, Юрію Миколайовичу, навчалися в Києві на інтернатурі і також мали можливість там осісти. Чому цього не зробили?

– За характером я консерватор, не люблю чогось змінювати. Я домашній, великі міста мене пригнічують. Ось прогуляєшся Києвом – ніби нічого не робив, а вже замучився. А Луцьк – комфортне для мене місто, батьки були поряд, темп життя помірний. Луцьк цілком мене влаштовував, у мене не було великих амбіцій, тим більше, що тоді я ще не займався наукою, хотів більше займатися практичною медициною.

– Чому ви працюєте саме з хворими на туберкульоз, а не, скажімо, вирішили стати дантистом чи травматологом?

– По-перше, з самого дитинства я чув і бачив, що таке туберкульоз. Моїми друзями були хворі на туберкульоз. Я не ходив у дитячий садок, адже в селі його не було. Тому мене відводили в лабораторію, де я дивився в мікроскоп на туберкульозні палички і тому подібне. Я був зорієнтований, що таке туберкульоз – бачив, як лікуються хворі, як вони почуваються після вилікування, як живуть їхні сім’ї. Це мені подобалося, хоча й інші медичні спеціальності мені також були до вподоби. Але так склалося життя, що займаюся туберкульозом. Хірургічних вакансій було небагато. А туберкульоз я освоїв, впевнено себе почував.

– Юрію, чи часто ви користувалися підказками батьків, зокрема щодо вибору лікарської спеціальності?

– Старався бути самостійним, але інколи й просив щось порадити, адже, очевидно, що в батьків більший життєвий досвід. Щодо вибору професії, то мені просто з дитинства подобалося працювати з чимось дрібним. А в мікрохірургії потрібно робити все під мікроскопом.

– Багато лікарів скаржаться, що їм мало платять і тому подібне. Але чому і досі багато людей ідуть в медицину, чи не простіше провчитися 5 років і отримати якусь іншу прибуткову професію, аніж вчитися вісім-дев’ять років і працювати лікарем?

– В медицину не йдуть заради матеріальної вигоди. Тут низька заробітна плата, навіть не буду називати цифри, бо люди просто не вірять. Скажу лише, що лікар-початківець має зарплату близько чотирьох тисяч гривень. Але моральне задоволення від того, що ти допоможеш людині, вилікуєш її, бачиш радість в її очах, значно більше за матеріальну винагороду. Ти бачиш, що людина ледь не померла, а тут вона живе, почувається значно краще. Це дуже позитивні емоції, тому бажання отримувати їх переважають над матеріальним. Безумовно, є спеціальності, на яких потрібно менше навчатися і зарплати одразу вищі, але зараз в мене більша зарплата, враховується стаж, шкідливість, вчена ступінь, нічні чергування, суміжна робота у ВУЗі.

– Ще за часів Радянського Союзу повелося, що пацієнти “віддячують” лікарям. Як ви до цього ставитеся?

– Це неприємно, принизливо, ти зовсім не отримуєш від цього задоволення. Інколи люди тобі щиро хочуть подякувати тим, що мають, наприклад, дають самогонку, хоча я і не вживаю алкоголь, – каже Юрій Миколайвич  – Були випадки, що я просто не хотів брати, але я бачив, що людина ображається, вона щиро хоче подякувати лікарю, хоча, можливо, і не має великих достатків. В оптимальному варіанті, на мою думку, держава мала б забезпечити належну оплату праці медичних працівників, щоб не виникало навіть питань та думки у пацієнтів та лікарів про якісь “подяки” та побори.

“Зараз престиж професії лікаря зменшився. Люди не дуже поважають лікарів, бо в них закрадається думка, що їм треба дати якісь гроші і тому подібне. Але перш за все було б добре, аби була відповідна зарплата щоб і лікар, і пацієнт не думали, що треба щось взяти чи чимось віддячити. Якщо пацієнт хоче щиро подякувати – будь ласка, але якщо ти вимагаєш щось в пацієнта – це неправильно, це просто принизливо. Я не поважаю таких лікарів”, – висвловив свою думку Юрій Валецький.

– Юрію, ви молодий спеціаліст. Багато лікарів, які навчаються в Україні їдуть працювати за кордон, адже там більше перспектив. Що потрібно зробити, аби вони залишилися тут?

Про зарплати навіть говорити не буду. Але також потрібно підняти престиж роботи лікаря. Зараз багато інформації в соцмережах та у ЗМІ, що лікарі зробили якусь помилку, вкрали органи тощо. Люди залишають лише негативні відгуки, а коли людина задоволена, то вона рідко про це говорить. Звичайно, дитина може померти, але не завжди все залежить від лікаря. Тому потрібно працювати насамперед в плані інформації, наприклад, лікар комусь допоміг, розповідати про це, тоді більше людей схоче стати лікарями. Ними буде рухати не лише зарплата, а й бажання зробити щось корисне.

Юрій Валецький з синами

“Ви знаєте, держава зняла з себе певну відповідальність, адже саме держава має відповідати за життяі здоро’я людей, додає Юрій Миколайович. Здоров’я людини на 50% залежить від способу життя, а спосіб життя – це зарплата, впевненість у завтрашньому дні, спокій, це не на півтори ставки працювати, а на ставку, поїхати на відпочинок двічі на рік. Держава бачить, що не може цього забезпечити. Саме держава спонукала щоб престиж професії лікаря став низьким:якщо людина померла – поганий лікар. Але люди пиячать, курять, через це в 40-50 років у них розвивається серцева патологія, хронічний бронхіт курця, а це вже просто не лікується.

Взагалі мало хвороб виліковується, лікується лише апендицит і ще кілька. Це держава принизила лікарів і створила такий імідж. Життя людини лише на 10% залежить від стану медичної допомоги, тому від лікаря небагато залежить. Якщо пацієнт не дотримується рекомендацій, веде неправильний спосіб життя, то в чому тоді винен лікар? Чарівної таблетки не існує. В нашій країні немає культури бути здоровим, яку повинні виховувати з садочка. Наприклад, потрібно слідкувати за власною вагою, адже потім відбувається збій в обміні речовин. Тому потрібно навчати цього з садочка та продовжувати вчити у школах.

Державі вигідно, щоб люди хворіли: медикам вигідно, фармацевтам вигідно, навчальним закладам вигідно…

– Юрію Миколайовичу, ваші сини також працюють лікарями. Чи хочете, щоб і онуки пішли вашим і їхнім шляхом?

Онуків ще немає, але я не проти. Мені цікаво бачити дітей лікарями, медицина цікава. Якщо нас за сімейним столом буде не вісім, а п’ятнадцять медиків і ще кілька професій, то я тільки за. Але якщо вони захочуть займатися чимось іншим, то я зовсім не проти. На дітей тиску не було, і, я думаю, що й на онуків його не буде.

– Ось якби ви не стали лікарем, то чим би займалися?

Я думав на цим. Пригадую, що у першому-другому класах в мене були дві думки: бути детективом чи бути артистом і грати ролі якихось слідчих. Але потім, в старших класах, цього не було, більше думок було про медицину, я вчив біологію та предмети, які ближчі до медицини.

– Яке ваше ставлення до нинішньої медичної реформи? Розкажіть коротко про неї на прикладі вашої лікарні.

На мою думку, реформа в медицині має бути постійною та беззупинною. Науково-технічний прогрес, в тому числі і в медицині, має втілюватися одразу. Придумали якусь нову методику – потрібно одразу втілювати – це і є реформа. Ця реформа, що в нас є має раціональне зерно, але є і недоліки. Якщо взяти мою галузь, фтизіатрію, то зараз реформа дала менше фінансування галузі, в разів п’ять, ніж це було минулого року. Ця система змушує закривати лікарні, які потребують не тільки лікарів, а й суміжного персоналу. Тому всі роблять вид, що лікують амбулаторно заразних хворих, хвороба яких передається через повітря. Однак хворих на туберкульоз потрібно ізолювати на час лікування, адже вони небезпечні для оточуючих, їх потрібно вилікувати, а тоді повернути до звичного життя. Так відбувається у цивілізованих країнах, які дійсно займаються станом здоров’я населення та борються з туберкульозом.

У сусідній Польщі хворого, у якого виявили туберкульоз, одразу поміщають у лікарню, якщо він не хоче цього сам, то це роблять примусово за допомогою поліції. Потім пацієнта тримають у лікарні, виліковують, а лікування може тривати від шести до двадцяти п’яти місяців, тоді пересвідчившись, що людина більше не є небезпечною для оточуючих, виписують. В нас роблять вигляд, що лікування відбувається амбулаторно, однак перебування хворого в стаціонарі – це в першу чергу ізоляція від рідних та оточуючих, щоб не поширювалася хвороба. Насамперед потрібно боротися з інфікованістю. Якщо людина не буде інфікована збудником туберкульозу, вона ніколи не захворіє.

Кілька років тому на лікуванні в області знаходилося 600 хворих на туберкульоз, вони отримували харчування, лікування. Є такі хворі, що не мають чого їсти, але вони залежні від алкоголю і йдуть на точку, міняючи їжу на алкоголь. А в лікарні їм точно дадуть таблетки, медсестра поставить укол, їх покормлять – весь цей час вони перебувають у лікувальному закладі. Якщо ж хворі лікуються амбулаторно, вони просто не приймають ліки або припиняють лікування передчасно, поширюючи інфекцію. Безумовно, амбулаторне лікування значно дешевше, але, на мою думку, через два три-роки буде значне погіршення епідеміологічної ситуації з туберкульозом, оскільки зараз хворі “ніби лікуються” амбулаторно.

– Що б ви змінили у лікуванні хворого на туберкульоз?

Насамперед я змінив би законодавство. Вказав би, що хворий на туберкульоз не має права відмовитися від лікування, примусово має бути госпіталізованим, ізольований аж до повного одужання. Окрім того, потрібно зробити стаціонари, в яких кожен пацієнт буде перебувати в окремій палаті, а в палаті були б усі необхідні умови – душ, вбиральня, інтернет. Не має бути так, що в палаті десять людей, які інфікують один одного. В цивілізованих країнах на одного хворого одна палата. Потрібно щоб це було цивілізовано – людина виліковується, а тоді повертається до нормального життя, а не інфікує інших. Кожна вкладена в профілактику гривня дає економію 47 гривень.

– Юрію, знову ж таки, як молодий лікар, як оціните реформу?

Змінювати щось однозначно потрібно. Адже такої медицини, яка була у нас, ніде у світі немає, можливо, лише в Африці. Наприклад, Індія по офтальмології на передових місцях. Проте в нас важко щось змінити. Наприклад, комп’ютеризація історій – на лікарню, грубо кажучи, є лише три комп’ютери. У відділені – десять лікарів, в кожного з яких по десять хворих і на цих лікарів лише один комп’ютер. Внесення інформації про пацієнта в комп’ютер займає багато часу, а ще за таку зарплату… І так багато робиться. Якщо за кожного пацієнта буде доплата, то є сенс це робити, бо реформа дасть більшу заробітну плату та мотивацію. Я думаю, що реформа рухається в правильну сторону, але, можливо, занадто швидко. Наприклад, 20 років нічого не робилося, але зараз за півроку хочуть перевести все на новий лад без збільшення фінансування, без покращення умов в лікарні, без матеріально-технічної бази.

– Юрію Миколайовичу, оцініть рівень сьогоднішньої медицини. В нас існує проблема лише з матеріально-технічною базою чи й зі спеціалістами, зокрема їхньою освітою?

Безумовно, потрібно вдосконалювати освіту, практичні знання, науково-технічну базу, втілювати нові технології, купляти нову апаратуру, яка б покращила якість надання медичної допомоги. Вдосконалення потребують всі ланки, починаючи від освіти в школі, та, продовжуючи освітою в медичному навчальному закладі. Лікарю постійно потрібно вчитися та вдосконалюватися – проходити курси, їздити за кордон. Якщо лікар не буде вчитися, він програє в  конкуренції.

Те, що матеріально-технічної бази не вистачає – це однозначно. Але фаховий рівень медиків має також бути вищим не лише у плані методики лікування і діагностики, але й мають удосконалюватися морально-етичні складові характеру лікаря, які мають базуватися на принципах християнської моралі, має бути більше співчуття, має бути терпіння вислухати людину. Слово може і вилікувати, і поранити, тому лікарю потрібно бути з цим обережним. Цього мають навчати у ВУЗі, але цього не вчать, натомість вивчають лише фізику, хімії, хвороби, діагностику тощо. Але також потрібно вчитися, як завоювати довіру пацієнта щоб він виконував твої поради, а це найважче.

– Можливо, це не зовсім профільне для вас питання, Юрію Миколайовичу, але  не можу не торкнутися теми коронавірусу. Чи виправданий той карантин, який був весною і який продовжується зараз?

Коронавірус, як такий, відомий давно, він має багато видів. З новим вірусом COVID-19 людство знайоме менше року. Для того щоб його вивчити, потрібний час. Необхідно спрогнозувати, як він буде себе поводити, чи він буде мутувати – це можна зробити через кілька років. Зараз стараються працювати над вакциною, можливо, вона буде ефективною, а можливо, і ні. В будь-якому випадку потрібна виваженість, стриманість у висловлюваннях, профілактика панічних настроїв, адже паніка – це найгірше.

Завдання боротьби з коронавірусом – щоб одночасно не було багато випадків, бо тоді будуть перевантажені стаціонари і медична служба з цим не впорається. Щоб це сповільнити карантинні заходи в певних межах потрібні.

– Дискусії щодо того, чи варто носити захисну маску тривають і дотепер. Підсумовуючи тему коронавірусу, чи варто її одягати?

Ось цю хірургічну маску, яку продають в аптеках, використовує в першу чергу хірург, щоб коли він кашляне чи пчихне, його слина не потрапила в операційне поле. Але ця маска не захищає людину від інфікування коронавірусом. Для чого ці маски носити? В першу чергу, я одягаю маску з поваги до оточуючих, щоб мене не боялися. А якщо хтось захворіє і спілкувався зі мною, а я був без маски, то тоді подумають на мене.

Але насамперед ці маски потрібно одягати хворим, тобто тим людям, які кашляють та чхають, і вони повинні бути дійсно одноразовими. А для того, щоб захистися,  потрібно одягати респіратори, однак і вони не на 100% захищають. Якщо ж маска стає вологою, то втрачає свої властивості, навіть стає шкідливою. Тому літом ці маски можна використовувати 20-30 хвилин. Тож бажаю всім гарного імунітету.

Читайте головні новини України та світу на наших сторінках у FacebookTelegram та Instagram

Помилка в тексті? CTRL+ ENTER

    Коментарі (0)

    Додати коментар

    Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

    Останні новини

    Опитування