Скільки всього жителів Донецька та області, територій, які сьогодні захоплені проросійськими бойовиками та названо “ДНР”, повернулося, – порахувати складно. Хтось говорить про десятки, а роспропаганда час від часу заявляє про тисячі тих, хто повернувся, які “біжать із підконтродльної Києву України”.

Що змушує людей, які втекли від війни 7 років тому, повертатися “додому” на окуповані території , з’ясовував власкор Realist.online.

Втомилися

Сімейна пара, з якою поспілкувався власкор Realist.online, нещодавно повернулася назовсім. За сім років поміняли 12 орендованих квартир і два будинки. За ними до Донецька повернулася ще одна родина. І ще одна. І пара в Макіївці відчинила двері своєї квартири, де за сім років геть-чисто вивітрився запах житла.

“Втомилися”, – пояснюють вони байдуже, дивлячись у крапку перед собою.

На цьому боці їх не зрозуміли. Отже, повертаєтеся до Донецька? До окупантів? У комендантську годину та кільце з блокпостів? У божевілля неадекватних вояків та чорноротих пропагандистів?

На тому боці теж не зрозуміли, дехто, вже піднявши вказівний палець вгору, сказав: “А вам говорили!” І там і тут їх вважають ледь не зрадниками, шпигунами, терористами, боягузами – та чи мало в нас придумали слів, щоб болючіше вколоти і вдарити.

“Через нас війна почалася”

” Втомилися...”, – каже власкору Realist.online Марина.

Колись вона жила у Донецьку, потім – не в Донецьку, а зараз – знову у Донецьку. Їй 35 років, але на обличчі – безмірна втома глибоко літньої людини.

” Ми втомилися щось доводити. З 2015 року ми доводили свою лояльність, відданість, патріотизм. Нам практично плювали в обличчя, нас ганяли по інстанціях, хоча ми нічого не просили протизаконного. Нам постійно нагадували, що ми донецькі, третій сорт понаприїхали тут… Це було не село, не глухе село зі своїми чудасіями та традиціями, це був обласний центр… Сучасні люди, просунуті, з гарною освітою, які вважали за потрібне висловити нам усе… Ну, за шаблоном: через нас війна почалася, через нас вся країна погано живе, ми Путіна любимо, через нас хлопці помирають на війні… “Ми” – це я, чоловік і 10-річний син. Намагалися пояснити, але нас ніхто слухати не хотів. По квартирах, порахували – 12 квартир змінили. Жили в приватних будинках. Ми постійно виправдовувалися або мовчали, пояснювали і просили. Одного разу просто сіли один навпроти одного і мовчки зрозуміли, чого ми хочемо. Ми повернулися до свого будинку, звідки більше ні ногою. Ми втомилися завойовувати собі елементарні права. Просто хочемо, щоб нас ніхто не чіпав ”, – розповідає Марина.

Квартира Марини – у самому центрі Донецька. Вважається престижним район. Про колишню розкіш нагадує плазмовий телевізор на всю стіну.

” Ми сім років не дивилися телевізор. Бачили, як він обробляв мозок бабусь та дідусів навесні 14-го. Продамо його за тисячу і забудемо “, – розповідає власкору Realist.online чоловік Марини Олександр.

Він за освітою енергетик, але готовий йти працювати куди завгодно. На підконтрольній території України працював на будівництві.

” Ми просто хочемо видихнути. Не знаю, раптом, нас через рік назад потягне. Але зараз – ось так “, – каже Марина.

Сусідки побачили сім’ю, охнули: та як же так? Марина махнула рукою – відчепилися. Що в Донецьку зараз добре – то це те, що ніхто в здоровому глузді не ставить зайвих питань.

“Ми для росіян “хохли”

2014 року Альбіна довго роздумувала: де вести бізнес – у Донецьку чи російському Ростові? Манікюр роблять панянки і там і там, обладнання для кабінету вивезти не дуже складно, а Ростов передбачав великі заробітки – там немає війни і народ пестить нігті і частіше, і дорожче.

Альбіни вистачило рівно на три роки. Нещодавно вона перевезла обладнання назад у Донецьку і не думає про виїзд нікуди далі за свій район.

” Коли мені говорили “тебе там не чекають”, я і не уявляла, наскільки сильно на мене там не чекають. Нас нікого не чекають, якщо ми не дармова робоча сила на будівництва і в теплиці. Для росіян ми всі “хохли”, “бендерівці” “, ще зневажливіше – донецькі, київські, запорізькі… Вони думають, що ми приїхали просити, вимагати, на кшталт “росіяни нам винні” – і тому одразу ставляться агресивно. Ми для них ще й конкуренти, бо працюємо не так, як місцеві. Ми робимо ті ж нігтики набагато акуратніше і дешевше, – каже власкору Realist.online Альбіна. – Але стати “своїм” там дуже важко, практично неможливо, хоч у тебе буде п’ять російських паспортів. Постійно називатимуть “хохолушкою”, вимагатимуть показати “аусвайс” з тризубцем, питатимуть кожні п’ять хвилин: “А чого це ваш Порошенко (Зеленський) такий придурок?”. Пояснення, що я не дивлюся ТБ, не цікавлюся політикою, що поїхала через те, що мій будинок неподалік Донецького аеропорту і до ньогойого не раз прилітали снаряди, – просто ніхто не чує. Немає жодних послаблень людям із “ДНР”, жодних пільг, спрощеної системи оподаткування чи ще щось. Я не чекала, звичайно, що буде легко, але постійних палиць у колеса і такого відношення теж не передбачала ”.

“Що, сепари, в Україну їдете?”

Те, що донеччани повертаються з території “суміжної держави” – це зрозуміло. Для Росії жителі Донбасу – співвітчизники тільки для чергових виборів, у решту часу – непотрібний баласт, іноземці з претензіями, ті самі Івани, які не пам’ятають родини… Але коли донеччани, які поїхали від війни на мирну територію України, повертаються додому під обстріли, це страшно і важко зрозуміло.

Жанна жила у невеликому місті Вінницької області. Спочатку, як їй здалося, люди поставилися прихильно. Але коли в містечку з’явилися перші труни з тілами місцевих військовослужбовців, ставлення різко змінилося.

” Не можу сказати, що всі, але багато хто перестав вітатися. Синові в школі однокласники почали натякати, мовляв, ти винен, що у того дядька чи брата вбили. А діти що? Вони передають те, що від дорослих вдома почули. Було. неприємно, страшно. На роботі (я була комірницею) мені начебто ніхто нічого не говорив, не докоряв, але страх за дитину пересилив. Коли звільнялася, мені здалося, що керівництво зітхнуло з полегшенням “, – згадує Жанна.

За словами Жанни, всі роки, проведені у вимушеному переселенстві, вона працювала, умовно кажучи, на оплату житла – на це йшло майже дві третини заробітку. На гроші, що залишилися, жінка з 10-річним сином намагалися виживати цілий місяць. Виходило погано.

“Ми розуміли, що на нас ніхто не чекає”

Вони настільки звикли до докорів, що зовні ніяк не видають ту внутрішню бурю, що коїться в їхній душі. Хтось із донеччан каже, що почувається двічі зрадником: спочатку – через те, що втік із Донецька, потім – через те, що втік із мирної території.

Він також згадує: із сусідами по сходовому майданчику вони мають давній конфлікт. Коли три роки тому дружина приїхала відвідати батьків, сусіди пригрозили заявити до “поліції” та “МДБ” про те, що приїхали “українські диверсанти та шпигуни”.

Читайте також: Відео: чоловік роками паркує машину в гаражі, лиш на 6 см ширшому за його машину

” Дружина наступного дня о п’ятій ранку вже їхала у бік мирної території. Ми не стали ризикувати і з’ясовувати, просто нас налякали чи збиралися дійсно “настукати”. Цього разу ми приїхали – ніхто нам слова не сказав, крім одного сусіда, який вирішив помірятись патріотизмом. А сусідка-стукачка давно вже померла. Я влаштувався на автосервіс, дружина – у магазин продавцем. Будемо якось жити, доглядати батьків ”, – запевняє Сергій.

Він справді сумував за Донецьком, за друзями, за колишнім життям, але повернувся не тому. Точніше, не лише тому.

” Ми розуміли, що на нас ніхто не чекає, що ми нікому не потрібні. Але що нас настільки ніхто не чекає – ми не уявляли “, – каже чоловік.

Історії всіх біженців, які повернулися до Донецька, практично схожі. Вони згадують, що на мирній території України не завжди дивилися на них з презирством. Іноді й допомагали. Але… Допомагали лише одиниці небайдужих людей, за що їм дуже вдячні.

А ось від держави, яку репрезентують ті самі недбайливі чиновники, були лише одні закиди та біганина за папірцями. То довідка переселенця не така, то “їдьте до Донецька за випискою з архіву”.

От і вирішили люди, що з них вистачить, і повернулися до окупації. Адже домівка – завжди домівка. Вирішили, що чекатимуть, доки їх звільнять.