«Нізащо не покину хлопців!» – волинський волонтер Валерій Курстак

Волонтерська діяльність – це той форпост, який рятує життя тисячам українських бійців. Із початком неоголошеної війни на Сході член Волинського осередку політичної партії “УДАР Віталія Кличка” Валерій Люцлянович Курстак активізував свою волонтерську діяльність та зібрав команду небайдужих людей, які всіма силами допомагали нашим солдатам. Він неодноразово побував у зоні АТО і як ніхто знає, чого потребує передова.

Читайте також: «Нам є чим пишатися», – Юрій Гупало про українську мову та писемність

Сьогодні він розповів нам про усе, що йому довелося пережити за роки волонтерської діяльності та з чим зіткнувся, буваючи на передовій.

«Як капітан запасу я добре розумів плачевну ситуацію, в якій у 2014-му році опинилася наша армія, зокрема 51-ша бригада. Розумів, що без допомоги народу військовим не обійтися, оскільки все, що тільки можна, було розграбовано і знищено, тому з  13 березня 2014 року я почав займатися волонтерством», – розповідає Валерій Люцлянович.

Чоловік зазначає, що до нього долучилися люди, які допомагали у свій вільний час перебирати машини, до яких власним коштом шукали запчастини.

«Взяти хоча б такий приклад. Одному з батальйонів треба було терміново їхати на виконання бойового завдання, а акумуляторів до танків не було. Наші владці на той час зробили все для того, щоб не дати можливості приватним особам купувати подібні речі. Довелося діяти в обхід заборони. Знайшовши в Києві фірму, яка випускає такі акумулятори, і домовившись про хорошу знижку, ми вже за два дні і привезли їх у бригаду.

Згодом я зрозумів, що всі стараються залишитися осторонь, після чого я пішов до Спілки ветеранів Афганістану, від якої три роки їздив на Схід. Щонеділі та щочетверга я виїжджав на передову. Зараз я не так часто їжджу, оскільки переніс важку операцію на серці», – додає волонтер.

Постійно буваючи в зоні бойових дій, Валерій Курстак не раз потрапляв під обстріли, отримав контузію, на яку спершу не звернув уваги, а тепер має проблеми зі слухом. Він неодноразово боявся за своє життя та життя тих людей, які були в той час з ним.

«Чи боявся я, коли відправлявся на передову? Тільки дурний не боїться. Одного разу, коли ми везли допомогу нашим хлопцям – мало не загинули. Тоді, їдучи до місця призначення, якась всевишня сила повела мене не тим шляхом, яким їздили постійно. В останній момент я повернув кермо і поїхав довшим шляхом. І, прибувши до хлопців, ми побачили, що вони молилися, оскільки в те місце, де ми мали їхати втрапив снаряд», – розповідає Валерій Курстак.

«Був випадок, коли потрапили до бойовиків, але нам вдалося їх обдурити і вирватися. Якось вони під виглядом українських бійців зупинили нашу машину, але я відразу побачив хороші джипи, яких не було в наших. Та й акцент їх видавав. Старший запитав, чи ми, бува, не з шахти їдемо Це й стало підказкою, і я сказав, що так, їдемо, мовляв, зі зміни. Нас відпустили. Далі ми натисли на газ і на всіх парах рвонули шукати своїх. Пощастило, що в мене акцент російський, бо до 1975 року разом із батьками мешкав у Норильську», – ділиться спогадами чоловік.

Волонтер пригадує усі ті страшні події, які переживав в зоні АТО і додає, що молитва рідних та близьких не раз рятувала йому життя.

«Пригадую один випадок, коли ми приїхали до Старогнатівки, від блокпосту у якій сепаратисти знаходилися через поле. І тут до мене підбігає солдат зі словами «Дядя Валера, переставте бігом вашу машину!» Тільки ми від’їхали і в те місце прилетів снаряд. Дуже багато різних ситуацій було, але я ніколи навіть не допускав думки про те, щоб зійти з дистанції. Всі солдати називали мене «дядя Валера», бо по батькові у мене таке, що не з першого разу виговориш (посміхається – ред.)», – говорить «ударівець».

Волонтерством займається уся сім’я чоловіка. Одна донька нагороджена Орденом княгині Ольги за волонтерську діяльність у Київському госпіталі. До неї долучилася і молодша донька.

«Є, на жаль, серед нас і такі «волонтери», які ніколи не були далі Слов’янська чи Краматорська, а побувавши в Артемівську, вважають це подвигом», – зазначає Валерій Курстак.

У 2014-2015 у волонтера було дуже багато адресних передач, які збирали матері своїм синам, дружини – чоловікам. За поїздку по 80 передач, а оскільки хлопці знаходилися не в одній бригаді, то Валерію Люцляновичу доводилося їхати із Маріуполя аж до Артемівська. Але чоловік знаходив кожного солдата, якому було адресовано передачу.

Валерій Курстак об’їздив Схід вздовж і впоперек – від Маріуполя до Сєвєродонецька. Бував у Мар’їнці, Широкиному, Красногорівці, Водяному, Гранітному, Новоайдарові, Щасті, Новодар’ївці, Станиці Луганській, Красноталівці та в багатьох інших населених пунктах, навіть коли там ішли запеклі бої.

«Найжахливішим був обстріл під Дебальцевим. У той час там знаходився наш загін «Світязь». Хлопці з загону попередили мене, аби я не їхав туди, тому що там пекло. Таким чином вони врятували мені життя.

Будучи під Донецьком, ми також застали обстріли з градів. Коли вони стріляли земля тремтіла під нами.

Також пригадую іншу історію: їдучи у Світлодар (везли медикаменти, їжу та одяг – ред. ), ми дізналися про обстріли населених пунктів. Тоді від попадання снаряду загинуло 8 наших солдатів. Нас повертали назад, бо дорогу було зруйновано, проте ні обстріли, ні відсутність дороги нас не спинили, ми знали, що у госпіталі потребують допомоги наші солдати», – пригадує зі сльозами на очах волонтер.

За роки волонтерства Валерій Курстак чотири рази привозив додому полеглих хлопців.

«Одного разу, коли ми везли тіло загиблого солдата, потрапили у снігову засідку на межі Луганської та Донецької областей. Тоді була сильна заметіль і в дорозі застрягло дуже багато машин, а нам потрібно було їхати додому. Я згадав про те, що в цьому місці колись будували новий тротуар і якщо його не зруйнували, то ми би змогли вибратися із снігової засідки. Я вийшов з автомобіля і хлопці, їдучи по моїх слідах, змогли вибратися», – розповідає «ударівець».

Чоловік розповів, що в Нововолинську до допомоги солдатам долучалися усі, навіть школярі.  Діти збирали макулатуру і купували термобілизну солдатам. І таку допомогу вони надавали протягом багатьох років.

«Для наших хлопців важливими були дві речі, які нагадували їм про домівку – це дитячі малюнки та домашні пиріжки. У кожному бліндажі знаходився куточок, у якому висіли ці малюнки та фотографії. І це допомагало хлопцям воювати», – завершив свою розповідь волонтер Валерій Курстак і додав: «Нізащо не покину хлопців!»

Читайте головні новини України та світу на нашій сторінці у Facebook