У Швеції зберігається карта України, яка доводить історичну приналежність Донбасу. Документальний фільм

Від 1990-их і 2000-из найперша асоціація – це батьківщина проросійського Януковича і страйки збіднілих  шахтарів. Але спитайте себе, чи знаємо ми самі правду про Донбас?

Читайте також: Президент Аргентини передумав щодо своєї участі у саміті миру, – ЗМІ

У Державному архіві Швеції зберігається понад мільйон різних історичних мап. Значна частина з них стосується якраз історії України. Але ці документи майже не досліджені нашими українськими науковцями.

Вивченням історії України, зокрема, і Донбасу у Швеції займається Марина Траттнер – українка, юристка. “Справа в тому, що Швеція і наша Русь підтримували родинні зв’язки ще з часів Ярослава Мудрого. Інгігерда була шведською принцесою, яка одружилася з Ярославом Мудрим. У них було багато дітей, багато зв’язків. І з тих часів підтримувалися постійні союзи і контакти між нашими країнами”, – розповідає Марина.

Крім того, у 17 столітті сталась подія, що увійшла в історію як Шведський потоп. У 1655 році шведська армія разом із союзниками втОрглась на територію Речі Посполитої і дуже швидко окупувала її. Зокрема, й українські землі, які на той час перебували під владою Варшави. Саме під час цієї війни шведи вивезли цінні історичні документи, які досі зберігаються в місцевих архівах

Саме тут, у Швеції зберігається унікальний історичний артефакт – перша в історії мапа, присвячена власне Україні, й на якій вказана саме така назва нашої країни. Її разом з іншими цінними мапами зберігають в особливих умовах – за постійної температури +17 градусів та ніколи не виносять зі сховища. Але вперше за багато років архівісти роблять виняток і дали знімальній групі з 1+1 унікальну можливість попрацювати одразу з двома картами України – 1639 та 1648 років. Обидві створив француз, картограф Гійом Левассер де Боплан.

На обох мапах землі, де зараз Донбас, Боплан називає «Диким полем». Він замальовує це місце як безлюдний степ без жодного поселення.  За османськими і кримськими джерелами це не зовсім так. На той час на цих терЕнах були кочові племена, здебільшого ногайці та калмики.

“Він служив на службі у польського короля Сигізмунда ІІІ 18 років, він їздив і створював дуже детальні описи територій: він бачив усе це на свої власні очі. Він був першою людиною, яка створила карти з назвою «Україна». Як політична, географічна одиниця, окрема країна, а не просто «окраїна», якоїсь Московії, як нам намагались нав’язати пропагандисти”, – ділиться цінною інформацією українка.

Від початку терени сучасної Донеччини і Луганщини були нічиїми і були частиною того степового обширу, який називався Диким полем. І ця поетична назва відображала суть, тому що цей простір не контролювали держави, які знаходилися поруч. Київські князі, Велике князівство Литовське, потім Річ Посполита були зайняті або внутрішніми своїми проблемами, або занадто слабкі, щоб встановити контроль над цим широким степом. Але, якщо ці землі були нічийними, чому Боплан зобразив Дике поле на мапі України? Це було випадковістю чи він мав підстави вважати ці землі українськими?

Більшість документів про початок заселення території майбутнього Донбасу зараз зберігаються в російських архівах. Майже 30 років тому Ігор Гулько почав досліджувати свій родовід. Результати його пошуків вражають, тому що він зміг встановити своїх предків аж до часів Богдана Хмельницького! Але найголовніше, що його знахідки дають нам багато для розуміння історії Донбасу. “Ну ось мій найдревніший предок, якого мені вдалося знайти, це Гулько Андрій Тимофійович. Він був козаком Ізюмського полку, ось, це 9 коліно, Андрій Тимофійович, 1662 року. І проживав він в Маяках за документами”, – зазначає Гулько.

Пращури пана Ігоря жили в селищі Маяки та у місті Слов’янськ – а це одні з перших поселень на території Дикого поля. І були вони всі українськими козаками.

“Початок 17-го століття, озера, які знаходилися тут, солоні озера, вони приваблювали багатьох, можна сказати сучасною мовою, підприємців, які приїжджали сюди для того, щоб наварити сіль. Сіль була на той час стратегічним продуктом, не було холодильників, потрібно було якось зберігати продукти, використовувати її при виробленні шкур, хутра і так далі, вона була дуже популярним товаром. Пізніше, якщо ми візьмемо 1653 рік, то цар направляє сюди воєводу Григорія Куракіна для того, щоб визначити, що відбувається тут на Торських озерах, хто тут займається солеварінням, і надалі, щоб взяти, так би мовити, під свій контроль ці всі промисли”, – продовжує дослідник.

Якщо московський цар відправляє свого посланця розвідати що, де і як, то це означає, що в середині 17 століття тут і близько не було московитів! А те, що Куракін побачив на місці сучасного Слов’янська, він описав у доповідній і надіслав її царю. Його відповідь збереглася до наших часів і знаходиться в російському архіві давніх актів. Ще до війни Ігорю Гульку вдалось отримати копію цього документа.

У перші десятиліття свого існування майбутні Донеччина і Луганщина були територією вільних людей – сюди тікали від влади, від переслідувань і всі прибулі козаки жили лише за своїми звичаями. Вони закладали тут поселення – Солоний (він же майбутній Слов’янськ), Райгородок, Ямпіль, а згодом, коли неподалік знайшли нові солоні озера, містечко Бахмут. Спершу влада Московського царства з козаками намагалася не сваритись, а іноді навіть задобрювала. Козаки були потрібними московитам, адже Дике поле, яке обжили і охороняли козаки, було гарним фронтиром для кордонів московії. Але апетити московських царів поступово росли. Особливо – після підписання так званих березневих статей – угоди між козацькою старшиною на чолі з Богданом Хмельницьким і московським царем. Згідно з ними, козацькі землі потрапляли під протекторат росії.

У 1704 році Петро І забирає солеварні Бахмуту в державну власність Московії і оголошує, що відтепер сам буде вирішувати, хто буде ними користуватись. Але мешканці цих земель коритись не звикли. Аби втихомирити повсталих козаків, він посилає каральний загін, який мав продемонструвати місцевому населенню його владу. Аде він не очікував, що козаки розіб’ють посланий царем загін і піднімуть повстання. Його очолює уродженець Харківщини, донський козак Кіндрат Булавін.

Реакція Петра І тоді, 300 років тому, дуже нагадує те, що відбувається зараз. Села, що підтримали повстанців, буквально спопеляють, а місцевих козаків, які жили на території сучасної Луганщини та частково Донеччини і не хотіли коритися російській владі, винищують із особливою жорстокістю.

А далі фактично анексовані козацькі землі російські імператори один за одним намагаються максимально заселити. Але не українцями, а більш лояльним до російської влади населенням. Спершу імператриця Єлизавета вигадує Слов’яносербію – окрему адміністративну одиницю на території Донбасу. Імператорським чиновникам наказують вербувати сербів, але по факту – мешканців Балкан різних національностей для переїзду. Задум був грандіозний – заманити тисячі сербів і сформувати з них військові поселення, що тяглися б смугою від Бахмута до сучасного Луганська. І в такий спосіб вбити двох зайців: захистити кордони імперії від кримських татар і турків та зменшити потік українців з Гетьманщини. Переселенцям пропонували чудові на той час умови: землю  в довічне користування, пристойну платню, а згодом і пенсію, пільги на торгівлю. Але план російського уряду зазнав фіаско: переселенців було в рази менше, ніж планувалося, тож так звану Слов’яносербію заселили здебільшого українці.

Ту ж політику продовжує і ще одна імператриця – тепер вже Катерина ІІ. Саме за її правління Росія завойовує та анексує землі на півдні сучасної Донеччини. Аби вкорінити тут свою владу й освоїти анексовані землі, вона завозить іноземців. Спершу своїх земляків-німців, яким дарує землі й пільги. Німці утворюють на Донбасі десятки колоній. Деякі з них називають поетично: наприклад «Квітуче поле»  чи «Долина любові».

Більше про історію українського Донбасу – дивіться у сюжеті.

Читайте головні новини України та світу на нашій сторінці у Facebook