24 лютого Росія під керівництвом Володимира Путіна напала на Україну

Джерело: ФАКТИ

Це перетворило життя українців на жахіття – внаслідок бойових дій багато громадян загинули, зазнали поранень, втратили будинки, змушені були жити у страху ракетного удару, диверсантів та мародерів. Від нової реальності багато хто залишив свої будинки і змушений був тікати на захід, зокрема за кордон.

Проте спроба знову знайти мирне небо над головою – також нелегка справа. Через суєту та паніку для багатьох вона перетворилася на перегони на виживання.

Евакуація – нескінченні черги та гостинність

Втративши свій будинок або просто втомившись жити в постійному страху, українці масово залишають рідні міста. Компактна валіза, їжа в дорогу – водночас усього дуже мало, адже є ризик, що речі просто доведеться залишити на пероні через натовп.

Переповнені потяги йдуть у рази довше, годинами стоять на, коли є ризик повітряної атаки. У цей момент світло вимикається, і всі змушені мовчки прислухатися до жахливого звуку сирени.

Наприклад, поїзд зі Львова до Києва може виїхати о 9.00 та прибути до Львова о 23.00. Водночас пасажири на проміжних станціях можуть одразу залишити надію підсісти. Найчастіше потяги йдуть на 100% укомплектовані. Тиснява, спека, іноді темрява і моторошний запах, діти кричать, собаки в переносних корзинках виють… І так від 10 до 15 години.

На автотрасах ситуація не краща. Об’їжджаючи всі небезпечні місця та простоюючи в заторах, можна дві доби добиратися з Києва до Хмельницького. Наприклад, у мене, щоб дістатися зі столиці до Умані, пішла доба. Ще 24 години – на ділянку Умань-Хмельницький. До речі, перед останнім містом ми стояли у черзі три години – за цей час ми подолали лише 10 км.

Тішить те, що в такій ситуації залишаються небайдужими прості українці, які готові прийняти мандрівників з дітьми, домашніми тваринами у будь-який час доби, нагодувати гарячою їжею, ще й надати підтримку.

До речі, на Черкащині нас нагодували найсмачнішими свинячими вушками і чаєм з домашнім лимоном, а в Хмельницькому зустрічали гарячим супом, а вранці почастували тортом з кавою.

Ще одна радість – на всіх дорогах України блокпости з нашими відважними захисниками та білборди з “вітанням” окупанту – Російський військовий корабель, йди… Далі без зайвих слів.

Зелені коридори та перехід кордону

Ті українці, які залишили свої будинки в перші дні, з легкістю осіли в пунктах розміщення та в гостях у родичів та знайомих на Західній Україні, іншим же – не залишалося іншого виходу, як їхати далі, за кордон.

Туди можна добиратися громадським або особистим транспортом, а також евакуаційними автобусами. Водночас останній варіант найшвидший – групам на автобусі надають пріоритет під час руху.

Читайте також: Рубль пробив нове дно, в багатьох обмінниках закінчилася валюта

Так, мені вдалося сісти на такий автобус у Хмельницькому і поїхати у напрямку польського кордону.

Перевага – швидкість, ми доїхали до Устилуга лише за 6 годин (з годиною перерви). Проте є й мінуси. Транспорт пересувається дуже швидко, дітей масово нудить, вони блюють, але зупинятися не можна. Це моторошна ціна швидкості.

На кордоні всі черги зливаються в одне місиво з біженців. Грубо, але якось інакше це не назвеш – дорослі, діти різного віку, сумки, візки. В авто та на автобусах люди потерпають від тягучки в чергах та болях у всьому тілі від нерухомості, а на вулиці – від страшного холоду. Водночас останнім у рази важче, особливо мамам з дітьми, які не можуть пояснити, чому вони не можуть піти далі чи хоча б зайти в місце, де тепло.

На КПП Устилуг я проходила кордон шість годин. У жахливому натовпі, з важкими сумками та за температури -5 градусів. Пункти обігріву, чаї, багаття та бутерброди більше гріють душу, ніж рятують насправді, адже мало хто ризикує залишити чергу.

Там, на кордоні, в таких нелюдських умовах, з тисячами інших співгромадян найбільше відчуваєш себе біженцем у найгіршому розумінні цього слова – без дому, без чіткого розуміння, що буде далі, змучений, зламаний, сподіваючись перейти кордон і нарешті забути цей жах.

Не(дивний) новий світ

Після перетину кордону тебе зустрічають жалісливі погляди поляків, які готові одягти, взути, обігріти та нагодувати тебе. Величезна кількість їжі, напоїв, дитячого харчування, памперсів. Їж від пуза – не хочу.

Наче рай? Але ні. На залізничних та автовокзалах Польщі така кількість людей, ніби знову повернувся до бомбосховища. В очікуванні поїздів, літаків та автобусів люди сплять на лавках, сумках і навіть на підлозі. Через натовп у приміщеннях затхлий запах, а навколо нишпорять підозрілі особи, які  поглядають на кишені та валізи.

Квитки в усі куточки Європи розкуплені на три дні вперед, тобто багатьом доведеться бідувати ще не одну добу. Благо, в пунктах прийому біженців багато теплої їжі та пиття. Проте ділити нею доведеться з місцевими бездомними, які не гребують скористатися тяжким становищем громадян сусідньої країни.

Частина людей одразу їдуть як біженці та осідають у таборах, інші ж – прямують до родичів, і про статус біженця поки що тільки роздумують. Що буде далі, більшості сказати важко. Вони не беруться передбачати, коли закінчиться війна, де вони будуть у той момент і чим займатимуться. Ця ситуація навчила українців особливо не планувати, орієнтуватися за ситуацією, цінувати сім’ю та жити попри все. Тішить, що більшість відповідають, що 100% хочуть повернутися додому після війни. І бажають Україні лише перемоги.

______________________________

Читайте головні новини України та світу на нашій сторінці у Facebook

Підписуйтесь також на наш телеграм-канал УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!